В цій балці люди
жили ще за часів кам’яного віку. Про це свідчать знайдені в ній стійбища мисливців
на мамонтів та носорогів палеоліту (40 – 10 тич. років тому) та знаряддя праці:
ножові пластини, шкребки, відбійники та інше. У роки російсько – турецької війни
балка, яка складалась в основному із осокір і тягнулася аж до Дніпра, мала
назву Осокорова.
Саме про неї писав у своїх оповіданнях Яків Новицький. Ця балка давала захист
запорізьким козакам, що на чолі з отаманом Іваном Бабурою захищали кічкаську
переправу і не давали турецько–татарській конниці переправитися з одного
берега Дніпра на інший.
![]() |
Яків Новицький |
Але
після розгрому пугачовського повстання в Росії, цариця Катерина
ІІ розігнала Запорізьку Січ та
нагородила за доблесну службу небожа графа Потьомкіна – Павла Сергійовича
Потьомкіна 12 – тьма десятинами землі разом з кріпаками. Так з’явилося селище
Павло –Кічкас.
Зрозуміло, що хазяїн не збирався тут
жити, тому землі ці деякий час переходили від одного господаря до іншого.
![]() |
Природа балки |
![]() |
Кладовище |
З 1798 року Павло – Кічкас на деякий
час став власністю німецького переселенця пана Еммануїла Івановича Марка. І виселок
, і балка стали називатися по імені їх власника, який прославився тим, що
першим в регіоні звільнив кріпаків від кріпацтва і на початку ХIХ ст. став головою дворянства в м. Олександрівськ. Так частина Осокорової балки стала називатися
Маркусовою.
На «Чорній горі» раніше
розташовувалось найстаріше кладовище. І зараз під купами сміття та землі знаходяться поховання пана Марка та його
дружини.
До речі,останнє поховання на цьому кладовищі датовано 1950 роком.
До речі,останнє поховання на цьому кладовищі датовано 1950 роком.
В ХІХ ст. мешканці створювали штучні
зелені зони біля населених пунктів, озеленяли вулиці та прибудинкові території. При цьому багато
уваги приділялось плановій інтродукції деревинно – чагарникових порід, тобто, введення в культуру видів, непритаманних даному
географічному пункту. Таким чином, у балці з’явилися дуби, нетипові для нашого
степового краю, але які чудово пристосувалися у Маркусовій балці. Старожили
району ще пригадують, що в роки їх
дитинства у балці був густий дубовий гай, на галявинах якого колосилась ковила. Про останні дуби 100-річної давнини
згадує у своїх оповіданнях Ю.Вілінов у
книзі «На шляхах від порогів до синіх морів». Він пише, що за спогадами Євгена
Солонини, по вулиці Союзній уздовж будинку 54 раніше була садиба якогось
пана, яка утопала в дубах. Ці дерева простояли аж до радянських часів.
В ХХ ст. Маркусова балка, завдяки
своєму географічному розташуванню недалеко від кічкаської переправи, була в
центрі всіх історичних подій. Вона давала
притулок і червоноармійцям, і загонам батьки Махна у роки громадянської війни,
і допомагала радянським солдатам-захисникам у роки Великої Вітчизняної війни, про що зараз свідчать
пам’ятні знаки в сквері біля Маркусової
балки.
Немає коментарів:
Дописати коментар